Рудник Дель-Франко
Рудник Дель-Франко (del Franco) – колишнє італійське гірничодобувне підприємство на острові Ізола-дель-Джильйо, що лежить у Тірренському морі за сім десятків кілометрів на південь від Пйомбіно.
Існують відомості, що гірнича активність, спрямована на видобуток заліза, тривала в районі копальні Франко ще в часи етрусків та римлян.
У 1881-му кілька англійських підприємців організували тут видобуток піритів (сульфід заліза, тривалий час був головною сировиною для отримання сульфатної кислоти), при цьому діяльність сучасної копальні почалась зі штолень в районі Дель-Аллюмо (dell’Allumo).
Початок повномасштабної розробки родовища піритів припав на 1938 рік, коли узялись за будівництво шахти «Санта-Барбара», яка знаходиться північніше від Дель-Аллюмо неподалік узбережжя затоки Дель-Кампезе. Проект реалізувала компанія Mineraria Tirrenia, проте невдовзі події Другої світової війни призвели до зупинки видобутку.
В 1947-му рудник придбала компанія Montecatini – італійський хімічний гігант, який також володів рядом потужних піритових копалень на материку (Гаворрано, Бочеджано, Ніччолета). В 1962-му Montecatini запустив у Скарліно потужний хімчний комплекс, в основі технологічного ланцюжка якого лежало використання піритів, при цьому того ж 1962-го копальня Дель-Франко була закрита. Останнє пояснювалось тим, що з моменту повторного запуску рентабельну роботу рудника забезпечували державні субсидії, для чого діяльність на Дель-Франко класифікували як розвідувальну, а не видобувну.
Особливістю рудника Дель-Франко була система транспортування готової продукції – від шахти «Санта-Барбара» руду транспортували канатною дорогою, опори завершальної ділянки якої знаходились вже у морі в затоці Дель-Кампезе та дозволяли завантажувати продукцію на судна без використання традиційних портових споруд[1] (можливо відзначити, що подібна система не була унікальною, наприклад, ще на початку 20 століття пряме завантаження суден облаштували для алжирської залізорудної копальні Брейра).
В 1976-му споруди рудника Дель-Франко демонтували, щоб звільнити місце для споруд туристично-розважального призначення. Втім, наразі ще можливо спостерігати у морі залишки системи транспортування руди.[2][3]
Це відеоматеріал висвітлює роботу копальні, зокрема, ілюструє систему завантаження руди на судна.
- ↑ Ruzziconi, Giuseppe (8 червня 2021). I Luoghi della fatica e della memoria: le miniere di Cabernardi e dell’Isola del Giglio. Centro Ricerche Documentazione e Studi Ferrara (it-IT) . Процитовано 30 червня 2024.
- ↑ developer (24 червня 2022). The Franco Mine on the Island of Giglio. FerryBooking24 (амер.). Процитовано 30 червня 2024.
- ↑ La Miniere del Franco a Giglio Campese. Isola del Giglio (it-IT) . Процитовано 30 червня 2024.