Знедолені (фільм, 1913)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Знедолені
Les Misérables
Сцена з фільму «Знедолені», 1913
Жанрдрама
РежисерАльбер Капеллані
ПродюсерП'єр Декурсель
На основіоднойменного роману Віктора Гюго
У головних
ролях
Анрі Краусс
Анрі Етьєван
Леон Бернар
ОператорЛуї Форестьє, П'єр Трімба
КінокомпаніяS.C.A.G.L.
Тривалість3370 метрів (бл. 5 годин)
Мованімий
КраїнаФранція Франція
Рік1913
Дата виходуФранція Франція: квітень 1913
IMDbID 1829708
РейтингIMDb: 5.4/10 stars
CMNS: Знедолені у Вікісховищі

«Знедолені» (фр. Les Misérables) — французький німий чотирисерійний фільм режисера Альбера Капеллані, який вийшов на екрани у 1913 році. Екранізація однойменного роману Віктора Гюго.

Синопсис

[ред. | ред. код]

1-я серія. «Жан Вальжан»/Jean Valjean. 3 січня 1913 року. (800 метрів)
Простий робітник Жан Вальжан прагне забезпечити свою хвору матір, з якою вони живуть в убогому будинку та не мають статків, щоб прогодуватися. Він виходить у пошуках роботи, але безуспішно. Нарешті, у відчаї, незважаючи на наслідки, Жан краде хліб та, переслідуваний натовпом, поспішає з ним додому й віддає його матері. Вальжана заарештовано за крадіжку і засуджено до п'яти років каторжних робіт. Разом з іншими засудженими Вальжан працює у каменоломні, де вперше знайомиться з Жавером, тюремним охоронцем. Між в'язнями ходять розмови про те, що є шанс для однієї людини здійснити спробу втечі, і між собою вони вирішують тягнути жереб, щоб визначити, хто повинен вирватися на волю.
2-я серія. «Фантіна»/Fantine. 10 січня 1913 року. (780 метрів)
Жана Вальжана, що звільнився із в'язниці, постійно переслідує Жавер.
3-я серія. «Козетта»/Cosette. 17 січня 1913 року. (745 метрів)
4-я серія. «Козетта і Маріус»/Cosette et Marius. 24 січня 1913 року. (1080 метрів)

В ролях

[ред. | ред. код]
 Актор(ка)   Роль 
Анрі Краусс Жан Вальжан
Анрі Етьєван Жавер
Леон Бернар єпископ Мірієль
Марія Вентура Фантіна
Містінгетт Епоніна Тенардьє
Марія Фроме Козетта
Габріель де Гравон Маріус Понмерсі
Еміль Міло месьє Тенардьє
Дельфін Рено мадам Тенардьє
Жан Анжело Енжольрас
Гудін Гаврош

Критика

[ред. | ред. код]

Жорж Садуль:

  • У цьому ж році [1913] «Спілка драматургів і письменників» (ССАЖЛ), випустивши «Знедолених», добилася загального визнання і затвердила дещо інші принципи постановки фільмів[1].
  • Наприкінці 1912 року він [Капеллані] закінчив «Знедолених» за В. Гюго у чотирьох серіях. Фільм досягав 5000 метрів і йшов чотири години. «Знедолені» стали тріумфом і вищим досягненням ССАЖЛ. За кілька місяців було продано 600 000 метрів копій фільму. Ця стрічка ще більша, ніж «Диво» та «Королева Єлизавета», сприяла швидкій еволюції жанру кіносценаріїв. <…>. «Знедолені» користувалися великим успіхом в усьому світі, і особливо в Сполучених Штатах. Комерційний успіх цієї картини показав, які вигідні інсценування знаменитих сюжетів[1].
  • У середині 1912 року Капеллані і Кінематографічне товариство досягли вершини своєї слави постановкою «Знедолених». Фільм цей складався з чотирьох серй і дев'яти частин. У нім було понад п'ять тисяч метрів, і він йшов протягом п'яти годин. Якщо вірити рекламі, то він коштував близько двохсот тисяч франків. Успіх був величезний. З 1912 р. Пате не переставав випускати нові версії роману Гюго. Його наслідувала Америка, де цей фільм викликав фурор. Серії «Знедолених» демонструвалися кожна окремо. Але деякі кінематографи об'єднували їх і заповнювали ними програму цілого вечора[2].

Ежи Тепліц:

  • Успіхом як режисера Капеллані, так і всієї французької кінематографії, стала екранізація роману Віктора Гюго «Знедолені». Геній Гюго з'явився мільйонам людей, для яких недоступні були театральні зали, і завдяки кіно ці люди дістали можливість спілкуватися із справжнім мистецтвом. І, хоча Капеллані і його працедавці прагнули у міру можливостей уникати занадто гострих соціальних проблем, все ж слід визнати, що на тлі тодішньої французької продукції ці екранізації були цінними прогресивними творами. Ідеї великих письменників збереглися, а прагнення вірно передати атмосферу дії (натура, декорації, костюми, грим) повідомляло фільмам Капеллані реалістичне звучання[3].

Джерела

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б Садуль та 1958-1982, 1.
  2. Жорж Садуль. История киноискусства. — М. : Издательство инострарной литературы, 1957. — С. 82.(рос.)
  3. Ежи Тепліц. История киноискусства. — 1955.

Посилання

[ред. | ред. код]