Капітанська дочка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Капіта́нська дочка́»
Титульний лист першого видання (1837)
АвторОлександр Пушкін
Назва мовою оригіналуКапита́нская до́чка
КраїнаРосія Росія
Моваросійська
Темапугачовщина
Жанрповість
Видавництвожурнал «Современник», Санкт-Петербург
Видано1836
Видано українською«Книгоспілка» (1930)
«О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах» (1981)
Перекладач(і)Антон Харченко (1930)
Іван Сенченко (1981)
Сторінок120

«Капітанська дочка» (рос. «Капитанская дочка») — історичний роман[K 1] (або повість) російського поета Олександра Пушкіна, дія якого відбувається під час повстання Омеляна Пугачова. Вперше опублікований без вказівки імені автора в 4-й книжці журналу «Современник», що надійшла в продаж в останній декаді 1836 року.[2]

Сюжет

[ред. | ред. код]

На схилі років поміщик Петро Андрійович Гриньов веде розповідь про бурхливі події своєї молодості. Дитинство своє він провів у батьківському маєтку в Симбірській губернії, поки в 17 років строгий батько — офіцер у відставці — не розпорядився відправити його служити в армію: «Годі йому бігати по дівочим та лазити на голубники».

Волею долі по дорозі до місця служби молодий офіцер зустрічається з Омеляном Пугачовим, який тоді був прост, нікому не відомим козаком-втікачем. Під час бурану[K 2] той погоджується проводити Гриньова з його старим слугою Савельїчем до заїжджого двору. На знак вдячності за послугу Петро віддає йому свій заячий тулуп.

Приїхавши на службу в прикордонну Білогірську фортецю, Петро закохується в дочку коменданта фортеці, Машу Миронову. Товариш по службі Гриньова, офіцер Олексій Швабрін, з яким він познайомився вже в фортеці, теж виявляється небайдужий до капітанської дочки і викликає Петра на дуель, в ході якої завдає Гриньову поранення. Про поєдинок стає відомо батькові Петра, який відмовляється благословити шлюб з дівчиною без приданого.

Тим часом, розгорається пугачовщина, яку сам Пушкін характеризував як «російський бунт, безглуздий і нещадний». Пугачов зі своїм військом атакує і захоплює фортецю в оренбурзькому степу; дворян страчує, а козаків призиває до свого війська. Батьки Маші гинуть від рук бунтівників; Швабрін присягає Пугачову, а Гриньов відмовляється. Від вірної кари його рятує Савельїч, звернувшись до Пугачова. Той впізнає людину, яка йому допомогла взимку, і дарує йому життя.

На пропозицію вступити до війська Пугачова Гриньов не погоджується. Він їде до обложеного повстанцями Оренбурга і воює проти Пугачова, але одного разу отримує лист від Маші, яка залишилася в Бєлогорській фортеці через хворобу. З листа він дізнається, що Швабрін хоче насильно на ній одружитися. Гриньов без дозволу залишає службу, прибуває в Бєлогорську фортецю і за допомогою Пугачова рятує Машу. Пізніше, за доносом Швабріна, його заарештовують вже урядові війська. Гриньова засуджують до страти, заміненої на заслання до Сибіру на вічне поселення. Після цього Маша їде в Царське Село до Катерини II і вимолює прощення нареченому, розповівши все, що знала, і зауваживши, що П. А. Гриньов не зміг виправдатися перед судом тільки тому, що не хотів вплутувати її.[K 3]

Праця над книгою

[ред. | ред. код]

«Капітанська дочка» належить до числа творів, якими російські письменники 1830-х років відгукнулися на успіх перекладених романів Вальтера Скотта. Пушкін планував написати історичний роман ще в 1820-ті роки (див. «Арап Петра Великого»). Першим з історичних романів на російську тему побачив світ «Юрій Милославський» М. М. Загоскіна (1829). Зустріч Гриньова з вожатим, на думку пушкінознавців, веде до аналогічної сцени в романі Загоскіна.[4][5]

Задум повісті про пугачовську епоху визрів під час роботи Пушкіна над історичною хронікою — «Історією Пугачовського бунту». У пошуках матеріалів для своєї праці Пушкін їздив на Південний Урал, де розмовляв з очевидцями грізних подій 1770-х років. За словами П. В. Анненкова, «стислий і тільки по зовнішності сухий виклад, прийнятий ним в „Історії“, знайшло як ніби додаток в зразковому його романі, що має теплоту і красу історичних записок», в романі, «який представляв іншу сторону предмета — сторону традицій і звичаїв епохи».[6]. Ще одним джерелом роману послужила новела оренбуржця О. П. Крюкова «Розповідь моєї бабусі».[7]

«Капітанська дочка» була написана між ділом, серед робіт над пугачовщиною, але в ній більше історії, ніж в «Історії бунту», яка здається довгою пояснювальною приміткою до роману. — В. О. Ключевський
Катерина II на гравюрі М. Уткіна

Влітку 1832 року Пушкін мав намір зробити героєм роману офіцера, який перейшов на бік Пугачова, — Михайла Шванвича (1749—1802), об'єднавши його з батьком, який був вигнаний з лейб-кампанії після того, як розрубав палашом в трактирній сварці щоку Олексія Орлова.[8] Ймовірно, задум твору про дворянин, який подався через особисту образу в розбійники, втілився в результаті в романі «Дубровський», дія якого була перенесена в сучасну епоху.[9]

При написанні повісті використана історія відставного поручика Олексія Гриньова — поміщика села Солдатське Бєлгородської губернії. Після придушення повстання Омеляна Пугачова О. Гриньова звинуватили в зв'язках з представниками бунтівників, які схиляли населення губернії на сторону повсталих, і заарештували. Але незабаром він був відпущений додому за особистим розпорядженням імператриці Катерини II.[10]

Пізніше Пушкін надав оповіданню форму мемуарів, а оповідачем і головним героєм зробив дворянина, який зберіг вірність обов'язку, незважаючи на спокусу перейти на сторону бунтівників.[11] Історична постать Шванвича, таким чином, роз'єдналася на образи Гриньова і його антагоніста — «відверто умовного»[1] лиходія Швабріна.

Сцена зустрічі Маші з імператрицею в Царському Селі була, очевидно, підказана історичним анекдотом про милість Йосифа II до «дочки одного капітана».[12] Нестандартний, «домашній» образ Катерини, намальований в повісті, заснований на гравюрі М. Уткіна з відомого портрета Боровиковського[13] (виконаного, втім, набагато пізніше подій, зображених у повісті).[5]

Вальтер-скоттівські мотиви

[ред. | ред. код]

Багато сюжетні положення «Капітанської дочки» перегукуються з романами Вальтера Скотта, на що вказував, зокрема, М. Чернишевський.[14] В Савельїчі ще Бєлінський побачив «російського Калеба».[15] Комічний епізод з рахунком Савельїча Пугачову має аналог в «Пригодах Найджела» (1822).[16] У царськосільській сцені «дочка капітана Миронова поставлена ​​в однакове становище з героїнею „Единбурзької в'язниці“» (1818), — вказував свого часу О. Д. Галахов.[17]

У «Роб-Рої» батько закликає сина, як і Гриньов, раптово вирішивши, що той в літах (you are nearly of age), і негайно відправляє його з дому в Північну Англію. Аналогічний епізод є і на початку «Веверлі» — романі, і в подальшому також близькому «Капітанській дочці». Тут, в розділі II Едуард Веверлі, ставши офіцером, прощається з сімейством і їде в полк. Пушкін, як і Скотт, надає своєму герою рекомендаційний лист до «старовинного товариша і друга», відтворюючи самий текст листа (до барона Бредвардейна — до генерала Р.). — Д. П. Якубович[16]

До романів Скотта веде і розгорнута система епіграфів зі «старовинних пісень», і оформлення оповідання післямовою фіктивного видавця.[16]

Публікація і перші відгуки

[ред. | ред. код]

«Капітанська дочка» була опублікована за місяць до загибелі автора в журналі «Современник», який видавався ним, під виглядом записок покійного Петра Гриньова. З цього і наступних видань роману з цензурних міркувань була вилучена глава про бунт селян в селі Гриньова, що збереглася в чернетковому рукописі. До 1838 року ніяких друкованих відгуків щодо повісті не було, проте Гоголь в січні 1837 року відзначав, що вона «справила загальний ефект». О. І. Тургенєв писав 9 січня 1837 року К. Я. Булгакову:[18]

«Повість Пушкіна… так тут прославилася, що Барант, не на жарт, пропонував автору, при мені, перевести її на французьку з його поміччю, але як він висловить оригінальність цього стилю, цієї епохи, цих характерів староросійських і цієї дівочої російської принади — які накидані у всій повісті? Головна принадність в оповіданні, а розповідь переказати іншою мовою — важко»

Незадовго до публікації П. А. Вяземський, який чув роман в авторському читанні в садибі Остаф'єво, надіслав Пушкіну дрібні зауваження щодо фактології.[K 4] Пушкін просив критики і у князя В. Ф. Одоєвського, який відповідав в січневому листі:

«Пугачов занадто скоро, після того як про нього в перший раз говориться, нападає на фортецю; збільшення чуток не досить розтягнуто — читач не має часу побоятися за жителів Бєлогорської фортеці, коли вона вже і взята. Савельїч диво! Ця особа найтрагічна, тобто якого більше всіх шкода в повісті. Пугачов чудовий; він намальований майстерно. Швабрін накиданий прекрасно, але тільки накиданий; для зубів читача важко пережувати його перехід з гвардії офіцера в спільники Пугачова. Маша так довго в його владі, а він не користується цими хвилинами»

Наступні відгуки та думки

[ред. | ред. код]
Імператриці передають лист Маші (з картини 1861 року)

М. Страхов відзначав схожість «сімейних записок» Гриньова з «Сімейною хронікою» С. Аксакова і з жанром сімейної хроніки взагалі: це розповідь про сімейні стосунки, «про те, як Петро Гриньов одружився з дочкою капітана Миронова», де почуття нареченого і нареченої ясні з самого початку і тільки всякі випадковості перешкоджають їх одруженню.[19] Втім, поєднання історичної та сімейної хроніки характерно і для романів Вальтера Скотта.[16]

Традиційні для вальтерскоттівців мотиви вдало перенесені Пушкіним на російський ґрунт: «За розміром не більше, ніж одна п'ята середнього роману Вальтера Скотта. Манера розповіді — стисла, точна, економна, хоча і більш простора і некваплива, ніж в пушкінських повістях», — зазначає Д. Мирський.[1] На його думку, «Капітанська дочка» більше інших творів Пушкіна вплинула на становлення реалізму в російській літературі — це «реалізм, економний в засобах, стримано гумористичний, позбавлений будь-якого натиску».[20]

Обговорюючи стилістику повісті, М. Греч в 1840 році писав, що Пушкін «з дивним мистецтвом вмів схопити і висловити характер і тон середини XVIII століття».[21] Якщо б Пушкін не підписався під повістю — «і справді можна б подумати, що це справді написала якась старовинна людина, колишній очевидець і герой описаних подій, до того розповідь наївна і не штучний», — погоджувався з ним Ф. Достоєвський.[22] Захоплений відгук залишив про роман М. В. Гоголь:[23]

«Рішуче кращий російський твір в розповідному роді. Порівняно з „Капітанської дочкою“ всі наші романи і повісті здаються нудотною розмазнею. <…> У перший раз виступили істинно російські характери: простий комендант фортеці, капітанша, поручик; сама фортеця з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей»

Високу оцінку «Капітанській дочці» дав Михайло Катков:[24]

«„Капітанська Дочка“ становить блискуче виключення з оповідної прози Пушкіна. У цій повісті є розвиток, цілість і багато прекрасного. Заняття матеріалами для історії Пугачовского бунту не залишилося в Пушкіні безплідним. „Капітанська Дочка“ незрівнянно більше знайомить нас з епохою, місцями з характером осіб і подій, ніж сама історія Пугачовського бунту, написана Пушкіним»

Зарубіжні критики далеко не такі одностайні в своїх захопленнях з приводу «Капітанської дочки», як російські. Зокрема, суворий відгук про твір приписується ірландському письменникові Джеймсу Джойсу:[25]

«У цій повісті ні грама інтелекту. Непогано для свого часу, але в наш час люди куди складніше. Не можу зрозуміти, як можна захоплюватися настільки примітивною продукцією — казками, які могли забавляти когось в дитинстві, про бійців, лиходіїв, доблесних героїв і коней, що скачуть по степах з прихованою в куточку прекрасною дівчиною років сімнадцяти від роду, яка тільки й чекає, що її врятують в потрібний момент»

Дійові особи

[ред. | ред. код]
Маша і Гриньов. Малюнок П. П. Соколова.
  • Петро Андрійович Гриньов[26] — 17-річний дворянин, ще будучи в утробі матері записаний в гвардії Семеновський полк; під час описуваних в повісті подій — прапорщик. Якраз він і веде розповідь для своїх нащадків в правління Олександра I, пересипаючи розповідь старомодними сентенціями.[11] У чорновій версії містилася вказівка, що Гриньов помер в 1817 році.[16]:168 За оцінкою Бєлінського, це «нікчемний, бездушний характер»,[27] який потрібен автору як неупереджений свідок вчинків Пугачова.[11] Однак на думку Ю. М. Лотмана — в Петра Андрійовича Гриньова «є щось, що привертає до нього симпатії автора і читачів: він не вкладається в рамки дворянської етики свого часу, для цього він занадто людяний».[28]:276
  • Колоритна постать Омеляна Пугачова, в якому М. Цвєтаєва бачила «єдину дійову особу» повісті,[29] яка дещо затуляє собою Гриньова. П. І. Чайковський довгий час виношував задум опери до «Капітанської дочки»,[30] але відмовився від нього через побоювання, що цензура буде «затруднена пропустити таку сценічну виставу, з якої глядач буде йти абсолютно зачарованим Пугачовим», бо той виведений у Пушкіна «по суті дивно симпатичним лиходієм».[31]
  • Олексій Іванович Швабрін, антагоніст Гриньова, — «молодий офіцер невисокого зросту з обличчя смуглявим і відмінно негарним» і волоссям, які «чорні як смола». На час появи Гриньова в фортеці вже п'ять років як був переведений з гвардії за дуель. Славиться вільнодумцем, знає французьку, розбирається в літературі, але у вирішальний момент змінює присязі і переходить на сторону бунтівників. По суті, суто романтичний негідник[K 5] (за зауваженням Мирського, це взагалі «єдиний у Пушкіна негідник»[1]).
  • Марія Іванівна Миронова — «дівчина років вісімнадцяти, круглолиця, рум'яна, з світло-русявим волоссям, гладко зачесаним за вуха»; дочка коменданта фортеці, що дала назву всій повісті. «Одягалася просто і мило». Щоб врятувати коханого, їде в столицю і кидається в ноги цариці. Як зауважив князь Вяземський, образ Маші лягає на повість «втішним і світлим відтінком» — як своєрідна варіація на тему Тетяни Ларіної.[32] У той же час Чайковський нарікає: «Марія Іванівна недостатньо цікава і характерна, бо вона бездоганно добра і чесна дівчина і більше нічого».[31] «Порожнє місце всякого першого кохання», — вторить йому Марина Цвєтаєва.[33]
  • Архип Савельїч — придворний Гриньових, з п'яти років приставлений до Петра як дядько. Поводиться з 17-річним офіцером, як з малолітнім, пам'ятаючи наказ «дивитися за дитям».[34] «Вірний холоп», але позбавлений холопства морального — прямо виражає незручні думки в обличчя і панові, і Пугачову. Образ самовідданого слуги прийнято відносити до найбільш вдалого в повісті. У його наївних клопотах щодо заячого кожуха помітні сліди типажу комічного слуги, характерного для літератури класицизму.
  • Капітан Іван Кузьмич Миронов — комендант Бєлогорської фортеці, бадьорий старий високого зросту. Виходець із солдатських дітей, який не отримав ніякої освіти. За сорок років служби придбав репутацію хорошого офіцера. Вдома носить ковпак і китайчастий халат. У всьому майже підкоряється волі розумної і проникливої дружини. Як зауважила Цвєтаєва, «тип майже комічний, якби не довелося йому на наших очах з честю померти». Ю. Айхенвальд відзначає духовну спорідненість капітана Миронова зі штабс-капітаном Максимом Максимовичем у Лермонтова і капітаном Тушиним у Толстого: він «краще всіх втілює цю скромну велич, цей найвищий героїзм простоти», який виростає у Пушкіна «з буднів, зі скромного і неефектного матеріалу»[35].
  • Василиса Єгорівна Миронова — дружина коменданта, «старенька в тілогрійці і з хусткою на голові», власниця єдиної кріпачки дівки Палажки. Має репутацію «прехороброї дами». «На справи служби дивилася, як на свої хазяйські, і управляла силою так точно, як і своїм домом». Вважала за краще загинути поруч з чоловіком, чим від'їзд в безпечне губернське місто. За оцінкою Вяземського, цей образ подружньої вірності «вдало і правильно схоплений пензлем майстра».[32]

Пропущений розділ

[ред. | ред. код]

Цей розділ належить до найперших редакцій роману. У ньому Гриньов має прізвище Буланін, а Зурін — Гриньов. Село Гриньових захопив Швабрін і люди Пугачова. У селі розпочався бунт проти колишніх господарів. Їх усіх в тому числі і Машу тримають у винному погребі. Буланіну вдається силою пробратись туди, але його теж закривають разом з полоненими. Згодом відбувається облога погребу, при якій Буланін-старший стріляє в Швабріна. Слабким голосом Швабрін наказує вбити полонених, але з'являється Гриньов із солдатами і легко отримує перемогу. Швабріна доправляють в Казанську комісію, для розгляду його справи. Буланін-старший прощає своїх кріпаків, що прийшли каятись до нього. Буланін-молодший радий, що може щасливо зажити зі своєю нареченою Марією Іванівною.

Адаптації

[ред. | ред. код]

Опери на сюжет «Капітанської дочки» склали Цезар Кюї (1909), Сигізмунд Кац (1941), Дмитро Толстой (1976) і Михайло Коллонтай (1995—1998). У 2003 році відбулася прем'єра балету «Капітанська дочка», музику до якого написав Тихон Хрєнников.

Переклади українською

[ред. | ред. код]

Українською мовою повість уперше видано 1930 року харківським видавництвом «Книгоспілка» в перекладі А. І. Харченка[36].

Інші переклади
  • Олександр Пушкін. Дубровський. Капітанська дочка: Романи. Переклад з російської: Олесь Гончар та Іван Сенченко; післямова: О. Федосенко. Київ: Молодь, 1981. 192 стор. (Серія «Джерело»).
  • Олександр Пушкін. Капітанська дочка (адаптований переклад для дітей середнього шкільного віку). Переклад з російської: ?; художник: Ю. Ландін. Харків: Фактор/Віват, 2008. 128 стор. іл. (Серія «Чарівний ліхтар»). ISBN 978-966-312-766-8

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ «Капітанська дочка», за влучним висловом Дмитра Мирського, — «єдиний повноцінний і закінчений роман Пушкіна, опублікований за життя»[1].
  2. ↑ Опис степового бурану частково запозичений Пушкіним з однойменного нарису С. Аксакова[3].
  3. ↑ У наявності сюжетна рима: подібно до того, як головний герой не впізнав в провіднику грізного Пугачова, його подруга не впізнала в мирній старенькій грізну імператрицю. Замість невблаганної логіки правосуддя долі героїв до гармонії призводить чергове диво монаршої милості.
  4. ↑ Десять років по тому Вяземський писав, що в повісті «історія бунту або подробиці про нього якось жвавіше, ніж в самій історії», бо тут «коротко знайомишся з положенням Росії в цю дивну і страшну годину»
  5. ↑ На думку Ю. Оксмана, один мимовільний пугачовець, що трактується як злодій і зрадник, був потрібен Пушкіну тільки як «громовідвід, щоб охороняти від цензурно-поліцейської грози позитивний образ іншого».

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Мирський Д. С. Проза Пушкина // История русской литературы с древнейших времен до 1925 года / Пер. с англ. Р. Зерновой. — London : Overseas Publications Interchange Ltd, 1992. — С. 186—191.
  2. ↑ «Капитанская дочка» в критике и литературоведении // Пушкин А. С. Капитанская дочка. — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1984. — С. 233—280
  3. ↑ Поляков А. Картина бурана у Пушкина и С. Т. Аксакова // Пушкин в мировой литературе. — Л. : Государственное издательство, 1926. — С. 287—288.
  4. ↑ Петрунина Н. Н. Пушкин и Загоскин. («Капитанская дочка» и «Юрий Милославский»). // «Русская литература», 1972, № 4. — С. 110—120.
  5. ↑ а б Гиллельсон М. И., Мушина И. Б. Повесть А. С. Пушкина «Капитанская дочка»: Комментарий. Пособие для учителя. — Л.: Просвещение, 1977.
  6. ↑ Анненков П. В. Материалы для биографии А. С. Пушкина. — СПб., 1855. — С. 361.
  7. ↑ Гуляев В. Г. К вопросу об источниках «Капитанской дочки» [Архівовано 8 серпня 2020 у Wayback Machine.] // Пушкин: Временник Пушкинской комиссии / АН СССР. Ин-т литературы. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1939. — [Вып.] 4/5. — С. 198—211.
  8. ↑ Овчинников Р. В. Записи Пушкина о Шванвичах // Пушкин: Исследования и материалы / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1991. — Т. 14. — С. 235—245.
  9. ↑ Петрунина Н. Н., Фридлендер Г. М. Над страницами Пушкина. — Л., 1974. — С. 73—123.
  10. ↑ Солдатское Старооскольского района [Архівовано 18 жовтня 2019 у Wayback Machine.] // Энциклопедия Белгородской области
  11. ↑ а б в Макогоненко Г. П. Исторический роман о народной войне // Пушкин А. С. Капитанская дочка. — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1984. — С. 200—232. — (Лит. памятники).
  12. ↑ Временник Пушкинской комиссии, 4—5. — М.—Л., Изд-во АН СССР, 1939. — С. 487—488.
  13. ↑ Пушкин А. С. Полное собрание сочинений. — Т. 6. — Л.: Наука, 1977—1979. — (Художественная проза). — С. 511—559.
  14. ↑ Чернышевский Н. Г. Очерки гоголевского периода русской литературы. [Архівовано 24 листопада 2019 у Wayback Machine.] az.lib.ru Процитовано 20 листопада 2019
  15. ↑ Отечественные записки, 1846, № 10, отд. 5. — С. 66.
  16. ↑ а б в г д Якубович Д. П. «Капитанская дочка» и романы Вальтер Скотта // Пушкин: Временник Пушкинской комиссии / АН СССР. Ин-т литературы. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1939. — [Вып.] 4/5. — С. 165—197.
  17. ↑ Галахов А. О подражательности наших первоклассных поэтов. // Русская Старина, 1888. — № 1 (январь). — С. 27.
  18. ↑ Письма Александра Тургенева Булгаковым. — М., 1939. — С. 204.
  19. ↑ Страхов Н. Н. Критические статьи об И. С. Тургеневе и Л. Н. Толстом. 4-е изд. Киев, 1901. — С. 222—225.
  20. ↑ Йому вторить Олександр Геніс: «Любо подивитися, що сталося з Вальтером Скоттом, коли Пушкін віджав, осушив, „іронізував“ його пухкий роман, який став стрімкою „Капітанською дочкою“».
  21. ↑ Греч Н. Чтения о русском языке. — СПб., 1840, ч. 1. — С. 339.
  22. ↑ Достоевский: Статьи и материалы / Под ред. А. С. Долинина. — Л., 1924 (на обл.: 1925), сб. 2. — С. 526—529.
  23. ↑ Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М., 1847. — Гл. XXXI.
  24. ↑ Катков М. Н. Искусство и художественная литература / Идеология охранительства [Архівовано 1 листопада 2019 у Wayback Machine.], с.587
  25. ↑ Arthur Power. Conversations with James Joyce. Lilliput Press, 1999. ISBN 978-1-901866-41-4. Page 61.
  26. ↑ У чернеткових редакціях — Башарін, Валуєв, Буланін.
  27. ↑ Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М., 1955, т. 7. — С. 577.
  28. ↑ «Капитанская дочка» в критике и литературоведении // Пушкин А. С. Капитанская дочка. — Л. : Наука, 1984. — С. 233—280.
  29. ↑ Цветаева М. И. Мой Пушкин. — М. 1967. — С. 138.
  30. ↑ Чайковский П. И. Переписка с Н. Ф. фон Мекк. — М., 1936, т. 3. — С. 529.
  31. ↑ а б Чайковский П. И. Переписка с Н. Ф. фон Мекк. — М., 1936, т. 3. — С. 643—644.
  32. ↑ а б Вяземский П. А. Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина. 1847. // Полн. собр. соч. — СПб., 1879, т. 2. — С. 377.
  33. ↑ Цветаева М. И. Пушкин и Пугачёв. [Архівовано 30 травня 2015 у Wayback Machine.] tsvetayeva.com Процитовано 21 листопада 2019
  34. ↑ Типы Пушкина / Под ред. Н. Д. Носкова при сотрудничестве С. И. Поварнина. — СПб.: Изд-во «Слов. лит. типов», 1912. — С. 149—153.
  35. ↑ Айхенвальд Ю. Пушкин. 2-е изд. — М., 1916. — С. 152—153.
  36. ↑ Коломієць Л. В. Український художній переклад та перекладачі 1920–30-х років: Матеріали до курсу «Історія перекладу». — Вінниця : Нова Книга, 2015. — С. 37-38.

Література

[ред. | ред. код]
  • Красухин Г. Г. Путеводитель по роману А. С. Пушкина «Капитанская дочка»: учебное пособие. — Издательство Московского университета, 2006. — 125 с. — ISBN 9785211052147.
  • Добин Е. С. История и роман (А. Пушкин «Капитанская дочка») // История девяти сюжетов: рассказы литературоведа. — 2-е изд.. — М.: Детская литература, 1990. — С. 110—140. — 176 с. — ISBN 5-08-000278-6.
  • Гиллельсон М. И., И. Б. Мушина. Повесть А. С. Пушкина «Капитанская дочка»: комментарий; пособие для учителя. — Л.: Просвещение, 1977. — 204 с.

Макогоненко Г. П. «Капитанская дочка» Пушкина. — М.: Художественная литература, 1977. — 110 с. — (Массовая историко-литературная библиотека). — 100 000 экз.

Джерела

[ред. | ред. код]
Роман у віршах
Поеми
Вірші
Вірші 1813—1825 (список) • Вірші 1826—1836 (список)
Драматургія
Казки
Художня проза
Історічна проза
Перегляд цього шаблону
  Література та бібліографія
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Капітанська_дочка&oldid=42973261