Міжнародна міграція робочої сили
Мігра́цією робо́чої си́ли називається переміщення працездатного населення із одних країн в інші терміном більше ніж на один рік, викликане причинами економічного, політичного чи іншого характеру.
Міграція робочої сили проявляється в двох основних різновидах: еміграції та імміграції.
Еміграцією називається переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання. Імміграція – в'їзд в країну громадянина іншої країни на постійне чи довготривале проживання. Явище, коли іммігранти виїжджають з країни, в яку вони іммігрували, або емігранти повертаються на батьківщину називають рееміграцією.
Різниця між імміграцією з країни та еміграцією в країну називається міграційне сальдо.
У результаті міграції робочої сили був сформований світовий ринок праці. Пропозиція на цьому ринку керується ситуаціями на внутрішніх ринках праці країн-експортерів та країн-імпортерів робочої сили.
Ринок робочої сили виконує низку функцій: здійснює визначення вартості робочої сили, регулює попит і пропозицію робочої сили, зводить продавців робочої сили з покупцями, забезпечує конкуренцію між найманими працівниками (що означає мотивацію робітників до підвищення їх кваліфікаційного рівня та здешевлює ціну робочої сили), прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили та інші[1].
Оскільки міжнародна міграція робочої сили набула масового характеру, то у світі сформувалися чотири основних ринки робочої сили: США та Канада (трудові ресурси склалися завдяки іммігрантам), країни Західної та Північної Європи (використання іноземної робочої сили відбувається переважно завдяки взаємній інтеграції країн, велику роль у цьому процесі відіграло створення ЄС), країни Близького Сходу (ринок праці тут забезпечують емігранти з Єгипту, Іраку, Сирію, Йорданію, Палестини), країни Латинської Америки (рух робочої сили у цьому регіоні забезпечується завдяки взаємному переміщені робочої сили між країнами).
Необхідність міграції робочої сили зумовлена нерівномірністю нагромадження капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших.
Характерною рисою міжнародної міграції робочої сили в сучасних умовах є рух двох різних типів мігрантів з відсталих країн у розвинуті. Один тип – це наукові кадри та спеціалісти (так званий "відтік мізків", інший тип – це некваліфікована або малокваліфікована робоча сила, основною сферою зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця[2].
Для визначення масштабів міграційних процесів використовують три основні кількісні показники: трудовий дохід (виплата зайнятим), переміщення мігрантів та перекази робітників; котрі, через незручність обрахування, виражаються переважно у платіжному балансі.
Трудовим доходом називаються зарплати та інші виплати готівкою чи натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними[3]. Переміщення мігрантів являє собою оцінку майна, яке перевозять з собою в іншу країну мігранти, у грошовому еквіваленті. Перекази робітників – це загальна сума пересланих грошей чи майна емігрантів своїм родичам, що залишились на батьківщині.
У сучасному світі міграція робочої сили є важливою частиною економічного життя країн, адже цей процес є практично неконтрольованим, хаотичним, з нього важко вилучити конкретні кількісні показники. Саме тому держава має забезпечувати певний набір заходів щодо упорядкування міграційних процесів.
Міграційна політика – політика держави у сфері міграції населення. Оскільки основний поділ міжнародної міграції є за напрямком руху населення, тобто еміграція та імміграція, то політика держави у сфері міграції населення також поділяється на еміграційну та імміграційну. Імміграційна політика – регламентація правил і норм прийняття іноземних громадян в країну. Еміграційна політика – регламентація правил і порядку виїзду громадян країни за кордон і захист їх прав у країнах, що їх приймають[4].
Основними інструментами (за А. Кірєєвим) регулювання імміграційних процесів є обмеження особистого характеру (контроль за здоров'ям іммігрантів, недопущення іммігрантів-наркоманів, людей з психічними розладами, ВІЛ-інфікованих), кількісне квотування (у більшості країн існує певна кількісна межа іммігрантів, зазвичай регулюється законами і відбувається за наглядом правоохоронних органів), економічне регулювання (введення певних фінансових обмежень, наприклад, сплата іммігрантами певного внеску в державну казну країни, в яку вони іммігрують), часові обмеження (введення обмежень на максимальний строк перебування іноземних робітників у країні), географічні пріоритети (установлення географічної та національної структури еміграції, тобто надання переваги іммігрантам з певної країни), заборони (тобто законодавчі акти, котрі забороняють іноземцям займати певні посади).
- ↑ Ділова хроніка // Діловий вісник. – 2005. - №7 (38).
- ↑ Козик В.В., Панкова Л.А., Григор'єв О.Ю., Босак А.О. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини: Практикум. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2006.
- ↑ Киреев А.П. Международная экономика. В2-х ч. – Ч. І. Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства. Учебное пособие для вузов. – М.: Междунар. отношения, 1999.
- ↑ За загальною редакцією Ю.В. Ніколенка. Політекономія: Підручник. – Київ: ЦУЛ, 2003.
- Міжнародні економічні відносини
- Міграція робочої сили
- Міграційна політика
- Грінкартка
- Внутрішня міграція
- В. С. Будкін. Міжнародна міграція робочої сили // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
- О. І. Ступницький. Світовий ринок робочої сили // Українська дипломатична енциклопедія
- Міжнародна міґрація: теорія та практика: моногр. / О. А. Ровенчак, В. В. Володько. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. — 412 с. — ISBN 978‐617‐10‐0069‐8