Понеделін Павло Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Понеделін Павло Григорович
Народження4 березня 1893(1893-03-04)
с. Парниково, Юр'євецького повіту (нині Івановська область), Російська імперія
Смерть25 серпня 1950(1950-08-25) (57 років)
Москва
ПохованняНове Донське кладовище
КраїнаСРСР СРСР
ПриналежністьПрапор Радянської армії Радянська армія
Вид збройних силсухопутні війська
Рід військпіхота
ОсвітаВійськова академія імені М. В. Фрунзе
Роки служби1914—1946
Звання Генерал-майор
Командування12-а армія
Війни / битвиПерша світова війна
Громадянська війна в Росії
Вторгнення СРСР до Польщі
Радянсько-фінська війна
Німецько-радянська війна
битва під Уманню
Іншез 1945 по 1950 роки перебував у радянській в'язниці
Нагороди
Орден Леніна Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»

Павло Григорович Понеделін (4 березня 1893 — 25 серпня 1950) — радянський воєначальник, командувач 12-ї армії, генерал-майор (1940). Один із радянських генералів, які потрапили в полон до німців. Після повернення до СРСР, його розстріляно 25 серпня 1950 року. Реабілітований посмертно в 1956 році.

Біографія

[ред. | ред. код]

Павло Понеделін народився 4 березня 1893 року в селянській сім'ї Юр'євецького повіту.

З 1914 року служив у лавах армії Російської імперії.

У 1915 році закінчив Московську школу прапорщиків. Брав участь у Першій світовій війні.

Починаючи з 1918 року служив у Червоній Армії. Під час Громадянської війни у Росії командував полком, потім бригадою. Брав участь у боях проти білогвардійців на чолі з Олександром Колчаком, Антонон Денікіним, проти керівника селянського повстанського руху Нестора Махна. Було поранено та контужено.

Нагороджено двома орденами Червоного прапора за бої на Радянсько-польській війні.

У 1926 році закінчив Військову академію імені Фрунзе, потім став викладачем тактики. Був головою Ленінградського «Осоавіахіма».

У березні 1924 року призначено на воєнкома Ленінградської піхотної школи імені Склянського.

У 1938 році йому присвоєно звання комбрига.

З 1938 року по 15 грудня 1939 року був начальником штаба 1-го стрілецького корпусу, зокрема під час вторгнення СРСР до Польщі та Радянсько-фінської війни. Після невдалих операцій, проведених 139-ю стрілецькою дивізією, був понижений у званні та призначений її командиром.

4 червня 1940 року підвищено у званні до генерал-майора.[1]. В липні 1940 року був призначений на посаду начальника штаба Ленінградського військового округу.

З березня по серпень 1941 року командував 12-ю армією Київського Особливого військового округу.

Німецько-радянська війна

[ред. | ред. код]

Війну розпочав командиром 12-ї армії. Протягом червня-липня 1941 року армія постійно відступала на південний схід. У ході битви під Уманню 12-а та 6-а армії опинилися в оточенні в районі Умань-Новоархангельськ, штаб їх розміщувався у с. Підвисоке. Всі намагання вийти з оточення виявилися марними і 7 серпня 1941 року його разом із командиром 13-го стрілецького корпусу Миколою Кириловим взято в полон. Німці використали фотографії полонених разом із німецькими офіцерами у пропагандистських цілях — листівки з ними розкидано в місця розташування радянських військ. 16 серпня 1941 року вийшов наказ Ставки Найвищого Головнокомандування Червоної Армії № 270, у якому командувач 28-ї армії генерал-лейтенант Володимир Качалов, командувач 12-ї армії генерал-майор Павло Понеделін та командир 13-го стрілецького корпусу генерал-майор Микола Кирилов були названі боягузами, дезертирами та такими, що здалися в полон. Заочним вироком Військової колегії Найвищого Суду СРСР в 1941 році засуджено до розстрілу[2]. З серпня 1941 року по 29 квітня 1945 року перебував у німецькому полоні. Його жінку, Ніну Михайлівну, та її батька, Григорія Васильовича, заарештовано як «члени сім'ї зрадника Батьківщини».

Після війни

[ред. | ред. код]

29 квітня 1945 року його звільнили американські війська, 3 травня передали радянським представникам. Заарештований 30 грудня 1945 року і посаджений в Лефортовську в'язницю. Був звинувачений у тому, що «бувши командувачем 12-ї армії і потрапивши в оточення військ супротивника, не проявив потрібної наполегливості та волі до перемоги, піддався паніці і 7 серпня 1941 року, порушивши військову присягу, зрадив Батьківщину, без опору здався в полон німцям і на допитах повідомив їм дані про склад 12-ї та 6-ї армій»[2]. На початку 1950 року написав листа Сталіну з проханням переглянути справу[2]. 25 серпня 1950 року Військова колегія Найвищого Суду засудила Павла Понеделіна до розстрілу з виконанням вироку негайно[2]. Винним у співпраці з німцями себе не признав. Реабілітовано посмертно після того як скасовано вирок 13 березня 1956 року. Прах розстріляного генерала Понеделіна покоїться в Спільній могилі № 2 на новому Донському кладовищі в Москві.[3]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Викитека. Постановление СНК СССР от 4.06.1940 № 945. Архів оригіналу за 14 грудня 2021. Процитовано 24 березня 2022.
  2. ↑ а б в г Совершенно СЕКРЕТНО — Расстрелянные генералы. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 14 лютого 2015.
  3. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 14 лютого 2015. Процитовано 14 лютого 2015.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Джерела і література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Понеделін_Павло_Григорович&oldid=35949972